Morning After the Rain in the Park

З самого ранку накотилося бажання — піти до парку після нічної грози.

From early morning, a desire rolled in — to go to the park after the night storm.

Дорога пахла мокрою липою, а асфальт парував, так що здавалось, ніби місто переводить подих.

The road smelled of wet linden blossoms, and the asphalt steamed, as if the city were catching its breath.

У парку, де завжди годі знайти тишу у вихідні, цього разу було напрочуд спокійно, і лише ворони сперечалися на верхівках.

In the park, where it's usually impossible to find silence on weekends, it was surprisingly calm this time, and only crows argued up in the treetops.

Поки діставав з кишені навушники, до мене підкотив хлопчик на самокаті й попросив притримати шнурки, бо вони вперто розв’язувалися.

While I was taking headphones from my pocket, a boy on a scooter rolled up to me and asked me to hold his shoelaces because they kept stubbornly coming undone.

Допоміг, а за хвилину його мама — з кавою в картонному стаканчику та втомленою усмішкою — подякувала так, ніби я щойно врятував день.

I helped, and a minute later his mom — with a paper cup of coffee and a tired smile — thanked me as if I had just saved the day.

Далі біля озера старші чоловіки розкладали шахи під каштанами; один, у вицвілому береті, підморгнув: "Сідай, якщо не поспішаєш".

Farther by the lake, older men were setting up chess under the chestnut trees; one, in a faded beret, winked: "Sit if you're not in a hurry."

Сів, хоча мав купу справ, бо подумав: нехай день сам себе розкаже; і партія виявилася такою затятою, що перехожі зупинялися, тримаючи морозиво й велосипеди.

I sat down, though I had a pile of tasks, because I thought: let the day tell itself; and the game turned out so fierce that passersby stopped, holding ice creams and bicycles.

Коли нарешті програв, не образився — навпаки, відчув, як нерви розплуталися, мов ті шнурки.

When I finally lost, I didn't get upset — on the contrary, I felt my nerves untangle, like those shoelaces.

Аби не сидіти в телефоні, пішов далі стежкою, де на лавці читала дівчина у вишиванці, а поруч кіт важливо наглядав за голубами.

So as not to sit on my phone, I went further along the path, where a girl in a vyshyvanka was reading on a bench, and a cat nearby was solemnly supervising the pigeons.

Сонце вихопилося з-за хмар саме тоді, як оркестр пташок заграв гучніше, і, як на те, в кіоску почали пекти свіжі вафлі — запах відтиснув усі думки вбік.

The sun burst from behind the clouds just as the birds' orchestra played louder, and, as luck would have it, the kiosk started baking fresh waffles — the smell pushed all other thoughts aside.

Купив вафлю, поділився шматочком з хлопчиком на самокаті, що знову промайнув, і ми обмінялися коротким "дякую" без зайвих слів.

I bought a waffle, shared a piece with the boy on the scooter who flashed by again, and we exchanged a brief "thanks" without extra words.

Додому повертався не поспішаючи, з тим рідкісним відчуттям, коли місто й ти сам — на одній хвилі, і не треба нікуди встигати.

I walked home unhurriedly, with that rare feeling when the city and you are on the same wavelength, and there's no need to rush anywhere.