When the Lights Went Out at the Podil Jazz

У п’ятницю ввечері ми з Оленою випадково дістали два зайві квитки на джазовий концерт у старому кінотеатрі на Подолі.

On Friday evening, Olena and I unexpectedly scored two spare tickets to a jazz concert in an old cinema in Podil.

Доїхати туди — ще та пригода: в трамваї застрягли на мосту, а часу до початку лишалося якихось десять хвилин.

Getting there turned into quite an adventure: the tram got stuck on the bridge, and only about ten minutes remained before the start.

Добігли задихані, і охоронець лише зиркнув на нас та попросив сховати пляшки з водою в камеру зберігання.

We arrived out of breath, and the security guard just glanced at us and asked us to put our water bottles in the storage lockers.

Усередині пахло свіжим деревом і кавою, сцена — низька, зате світло поставили так, що кожен інструмент світився окремою барвою.

Inside it smelled of fresh wood and coffee, the stage was low, but the lighting was set so that each instrument glowed in its own color.

Розігрівальний гурт грав старанно, але публіка трималася стримано, поки не вийшла головна вокалістка в блакитному костюмі й не кинула перші ноти, від яких мурашки побігли шкірою.

The opening band played diligently, but the audience kept reserved until the lead vocalist in a blue suit came out and threw the first notes that gave us goosebumps.

Коли розігналися як слід, раптом вибило світло, і зал завмер, ніби хтось вимкнув подих.

Just as they picked up speed, the power suddenly went out, and the hall froze as if someone had switched off our breathing.

Та замість панікувати, музиканти сіли ближче до краю сцени, саксофоніст махнув нам рукою, і ми засвітили телефони, утворивши м’яку зоряну стелю.

But instead of panicking, the musicians sat closer to the edge of the stage, the saxophonist waved to us, and we lit our phones, creating a soft starry ceiling.

В акустичній тиші кожне глісандо звучало тепліше, а люди поруч, навіть незнайомі, відбивали ритм носками й підспівували, наче давно домовилися.

In the acoustic hush every glissando sounded warmer, and people nearby, even strangers, tapped out the rhythm with their toes and sang along as if we had agreed long ago.

Коли електрику повернули, концерт уже став нашим спільним секретом, і на біс гурт заграв ту саму пісню ще раз, але з повним світлом і оваціями до стелі.

When the electricity returned, the concert had already become our shared secret, and for the encore the band played the same song again, but with full lights and ovations up to the ceiling.

Вийшли надвір трохи оглушені, а на розі якийсь хлопець вибивав щось схоже на той ритм по сміттєвому баку — ми не втрималися й підхопили це оплесками.

We stepped outside a little dazed, and at the corner some guy was beating out something like that rhythm on a trash can — we couldn’t resist and joined in with applause.

Додому їхали нічним метро, з голосами, що ще дзвеніли в голові, і з відчуттям, що добігали ми не до залу, а до маленького свята, яке чекало саме на нас.

We rode home on the night metro, with voices still ringing in our heads, and with the feeling that we hadn’t been running to the venue, but to a small celebration that had been waiting just for us.