Under the Canopy at Pochaina

У неділю, під сивим небом і запахом дощу, блукав між рядами на книжковому ринку біля Почайни, вишукуючи щось таке, чого сам і не вмів назвати.

On Sunday, under an ashen sky and the smell of rain, I wandered between the rows at the book market near Pochaina, looking for something I couldn't even name.

Раптом поряд залунала м’яка українська з легким, ніби шовковим, акцентом: жінка під парасолею питала Лесю Українку «в оригіналі, не в спрощенні».

Suddenly, gentle Ukrainian with a light, almost silken, accent sounded nearby: a woman under an umbrella was asking for Lesia Ukrainka "in the original, not an adaptation."

Продавець зиркнув на неї, на мене — і, всміхаючись у вуса, поліз у коробку, наче в криницю пам’яті.

The seller glanced at her, at me—and, smiling into his mustache, reached into a box as if into a well of memory.

Поки роялися видання, ми завели розмову: виявилося, що вона з Кіото, приїхала до Києва, аби чути мову не з підручника, а з вулиці.

While the editions were being rummaged through, we started talking: it turned out she was from Kyoto, had come to Kyiv so as to hear the language not from a textbook, but from the street.

Сказала, що збирає слова, як бусини на нитку, і оберігає їх, мов зіницю ока.

She said she gathers words like beads on a thread and guards them like the apple of her eye.

Сіли з паперовими стаканами кави під навісом, де дощ барабанив так рівно, що хотілося говорити пошепки.

We sat with paper cups of coffee under the canopy where the rain drummed so evenly that it made you want to whisper.

Вона розповідала про нічні поїзди до Чернігова й Полтави, про те, як вчилася «ловити підтекст між рядками», а я, ніби прокинувшись у власному місті, згадував забуті топоніми й запахи дворових бузків.

She told me about night trains to Chernihiv and Poltava, about how she learned to "catch the subtext between the lines," and I, as if waking up in my own city, recalled forgotten toponyms and the smell of lilacs in the courtyards.

Усміхнулася й кинула: «Скільки людей — стільки Київів», — і я, не мудруючи, лише кивнув.

She smiled and tossed, "As many people as there are, there are that many Kyivs," and I, without overthinking it, just nodded.

Коли нарешті дістали пожовклий томик, продавець, ледь не урочисто, загорнув його у газету й підморгнув: «Беріть, пані, це, як-не-як, наш хліб насущний».

When at last they pulled out a yellowed volume, the seller, almost ceremonially, wrapped it in newspaper and winked: "Take it, ma’am—this is, after all, our daily bread."

Вона записала на звороті квитка метро своє ім’я — тонкими знаками, схожими на траву під вітром, — і додала українською: «Бережіть слово».

She wrote her name on the back of a metro ticket—with thin characters that looked like grass in the wind—and added in Ukrainian: "Protect the word."

Я відповів, що слово береже нас, коли річки міняють русла, а міста — вивіски, і що зустрічі, отакі випадкові, тримають Київ купи краще за карти.

I replied that the word protects us when rivers change their courses and cities their signs, and that meetings like this, so accidental, hold Kyiv together better than maps do.

Розійшлися кожен у свій дощ, а мені здавалося, що місто, ніби після короткої грози, стало світлішим — бо в ньому додалося ще одне «ми».

We went our separate ways, each into our own rain, and it seemed to me that the city, as after a short thunderstorm, had become brighter—because it had gained one more "we."